Слушно-прокурорське свавілля, або сафарі по — вінницьки.
(частина 2)
Справедливості ради пояснимо, що вирок суду першої інстанції апеляційний суд Вінницької області скасував, а у відповідь на заяву Ю.Левченка прокуратура Вінницької області 23.01.2008 року постанову про „закриття кримінальної справи” проти посадових осіб на чолі з А.Тхоровським вимушена була скасувати та організувати досудове слідство, яке начебто було взяте нею на контроль. Однак з тих пір (тобто протягом двох років) про хід чи результати цього слідства , не дивлячись на численні офіційні звернення заявника та потерпілих, від прокуратури жодної інформації немає.
Розбиратися ж, навіть побіжно, у причинах, що спонукали УСБУ у Вінницькій області виконувати „невластиві функції” та давати оцінку допущеним при цьому правопорушенням, прокуратура Вінницької області не лише не бажає, а робить все можливе, аби зберегти „ честь мундиру”. Хоча , якщо по правді говорити, то поняття честі мундиру досить таки проблематичне, оскільки невідомо чи існує взагалі цей самий мундир у звиклих до „шкурняків, „криш”, дутої статистики та організації благ керівництву „правоохоронців” чи залишилися від нього лише одні брудні труси? .
Як би там не було, але в результаті повторного розгляду справи, Староміський райсуд м. Вінниці дійшов висновку про те, що „чекістами” допущена неправильність та неповнота слідства, яка не може бути усунута в судовому засіданні, а тому справу належить направити прокуратурі області для організації додаткового розслідування. Однак, помічник прокурора Староміського району м. Вінниці Сергій Півнюк, втілюючи в життя лінію „по захисту мундиру”, як державний обвинувач, подав апеляцію про незгоду з таким рішенням суду першої інстанції, а апеляційний суд Вінницької області, під тиском організаторів та виконавців кримінальної справи, виніс ухвалу про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Розглянувши кримінальну справу втретє, Староміський райсуд м. Вінниці, знову дійшов висновку про те, що слідчим в одних випадках неправильно застосовані, а в інших випадках безпідставно не застосовані норми цивільного права, кримінально-процесуального та кримінального закону, а тому справа підлягає направленню прокуратурі області для організації додаткового розслідування у відповідності з правилами підслідності. Тобто здійснення додаткового розслідування не органом спеціального призначення, а органами внутрішніх справ, як того вимагає чинне законодавство.
Однак і цього разу пан Півнюк , який підтримував обвинувачення впродовж трьох років на всіх без винятку ( більш ніж 50 ) судових засіданнях , незважаючи на те, що в результаті третього розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, судом не лише не встановлений факт належності незавершеного будівництва приватному підприємству пана Самойленка, а, навпаки, отримані нові докази безпідставності такого висновку, на виконання отриманих вказівок „свыше”, знову подав апеляцію до апеляційного суду Вінницької області з вимогою скасувати рішення місцевого суду та направити справу на новий судовий розгляд у той же суд. При цьому пан прокурор, відстоюючи інтереси пана Самойленка, сам вдався до фальсифікації документів, що носять доказовий характер.
Тиск організаторів і виконавців замовної кримінальної справи, безпосередньо на керівництво апеляційного суду Вінницької області, призвів до того, що апеляційний суд Вінницької області, заслухавши лише представника обласної прокуратури, бо ні підсудний , ні його захист про дату розгляду справи в судовому засіданні не знали, (повістка та повідомлення про дату засідання були вручені на наступний день після розгляду справи в апеляційному суді), визнав за необхідне апеляцію державного обвинувача задовольнити і направити справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.
Незважаючи на таке рішення, Вінницький районний суд, який розглянув справу в четверте, 06.10.2009 року теж виніс постанову про повернення справи прокурору, оскільки встановив, що під час досудового розслідування допущені істотні порушення кримінально — процесуального закону, які потягли за собою загальні неправильні висновки слідчого і прокурора, а відтак унеможливили об’єктивний, повний та всебічний розгляд справи судом, винесення ним законного і обґрунтованого вироку. Більш того суд встановив,
що ці істотні порушення призвели до обмеження гарантованих законом конституційних прав обвинуваченого.
Проте і цього разу, інший державний обвинувач – пан Олег Ратушняк, підтримуючи „славні традиції” свого попередника, вчинив подання до апеляційної інстанції з вимогою скасувати постанову суду і направити справу на новий (п‘ятий !?) розгляд справи в суд першої інстанції, оскільки в постанові Вінницького суду, йому не інакше як примарилась упередженість суду (??!!). І це при тому, що судом встановлені факти порушення конституційних прав обвинуваченого, фальшування обвинувального висновку, підробки доказів, свідомого недолучення до матеріалів понад півсотні документів, що мають істотне значення для встановлення істини у справі і т.д. і т.п. !! Ігнорування норм цивільного та кримінально – процесуального законодавства з боку подібного штибу „правоохоронців” вражає. Невже ця братія повністю позбавлена не лише будь яких морально-етичних норм, а й елементарного інстинкту самозбереження? Чи вони уже настільки знахабніли у своїй безкарності, що втратили відчуття реальності і забули в якій системі координат перебувають? Чим , по суті, відрізняються дії цих людців з убогими душами, що рядяться в тогу захисників інтересів держави і під її прикриттям творять свої чорні справи, від дій подібних їм „правоохоронців” з Кіровоградської області, що влаштували під п’яну руку полювання на невинну людину та її вбивство ? Хіба що більш витонченими методами знущань над пересічними українцями ….
„Не суд у даному випадку, — розповідає Юрій Афанасійович, — а саме прокуратура впродовж всього майже чотирирічного розгляду справи в суді демонструє упередженість та тенденційність в оцінці матеріалів справи: — саме прокуратурою з відомих лише їй мотивів цивільно — правовий конфлікт між господарюючими суб’єктами приватної форми власності був оцінений як подія кримінального злочину, саме прокуратурою, в порушення правил підслідності , справа передана для здійснення досудового розслідування правоохоронному органу спеціального призначення, до компетенції якого розслідування справ з подібним забарвленням не відноситься, саме прокуратура протягом майже чотирирічного розгляду справи в суді , не дивлячись на відсутність документів на право власності на незавершене будівництво у належного О.Самойленку підприємства, встановлення фактів службового підроблення з боку службових осіб цього підприємства та приховування ними тієї обставини, що це підприємство, не будучи власником предмету спору, спромоглося 02.04.2004 року продати незавершене будівництво по вул. Енгельса 35 за встановленою ним же ціною та отримати передбачені договором кошти в повному об’ємі, намагається будь-що переломити ситуацію на користь належних Самойленку приватних підприємств. Про упередженість саме прокуратури на користь цих приватних підприємств та її намагання неправомірно сприяти цим юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, промовисто свідчить аналіз раніше поданих державним обвинувачем апеляцій та даного подання, що вирізняються своїми суперечливим та непослідовним змістом”
Характерно, що з приводу фактів службових підроблень та зловживань наданими повноваженнями посадовими особами, що ініціювали кримінальну справу, Юрієм Левченком неодноразово підіймалися питання притягнення їх до відповідальності, однак прокуратура Вінницької області, якій доручалася перевірка цих звернень, незмінно відповідала, що „кримінальна справа знаходиться на розгляді в суді, а тому питання щодо оцінки та законності зібраних доказів у кримінальній справі буде вирішуватися за результатами судового розгляду ”. Конкретної ж відповіді на конкретно поставлене питання, чи вважають органи прокурорського нагляду факти фальсифікації та штучного створення доказів слідчим законними або незаконними Юрій Левченко протягом чотирьох років так і не одержав. Ці порушення залишаються поза увагою не лише прокуратури Вінницької області, яка намагається за будь яку ціну добитися осудження підполковника у відставці, але й Генеральної прокуратури України.
Водночас, перекладаючи на суд відповідальність за неусунені прокурором недоліки, що призвели до обмеження гарантованого Конституцією України права обвинуваченого захищатись від пред’явленого йому обвинувачення, прокуратура області відмежовується від іншого, викликаного її діями, порушення прав об
винуваченого, намагаючись перекласти його на суд. Вже зараз можна стверджувати про те, що постановлення судом остаточного рішення у справі, остаточно зафіксує порушення права Левченка на справедливий суд в частині розумності строків (майже чотири роки) її розгляду (ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), які сама прокуратура відтепер називає судовою тяганиною. Отже, підстави для звернення до Європейського Суду з прав людини вже існують .
З іншої сторони, новий ( п’ятий ) розгляд справи в суді першої інстанції , за умови неусунення прокурором відображених в постанові Вінницького районного суду від 06.10.2009 року порушень кримінально-процесуального характеру, які, як зазначала в квітні 2006 року Генеральна прокуратура України „унеможливлюють прийняття у справі остаточного законного рішення” та продовження неправомірного сприяння прокуратурою приватному підприємству „Поділля — Буд” у здійсненні ним господарської діяльності, не дає гарантій недопущення інших порушень прав людини , зокрема статті 7 Конвенції, яка вслід за ч.2 ст. 58 Конституції України і ч.3 ст. 3 КК України утверджує фундаментальний кримінально-правовий принцип „Ніякого покарання без Закону”.
Так кого захищає прокуроратура? ЗАКОН, чи „честь мундира”, колишніх очільників Управління СБУ у Вінницькій області, які скерували сфальсифіковану справу до суду і наполягали на арешті свого колеги ? Ці колишні, до речі, безперешкодно та з почестями звільнилися на пенсію і займаються нині милими серцю справами : генерал Кулак на своєму маєтку садить декоративні кущі та активно розбудовує обласний осередок громадського об’єднання „Сила і Честь”, полковник Малиновський рухає створений „непосильным трудом” власний бізнес, а безпосередні виконавці сфальсифікованої справи продовжують рости в званнях та чинах : став підполковником та очолив відділ КЗЕ Ігор Сосновський, дослужився до капітана Юліан Мігаєнко, а начальник слідчого відділу Сергій Пугач, не лише отримав звання полковника, але й , як подейкують „знаючі люди”, зумів „додушити” будівельників „довгобуду” та потайцем від оточення, в першу чергу молодих співробітників УСБУ у Вінницькій області, які роками чекають отримання житлової площі, отримав особисто для себе 3-кімнатну квартиру , на що згоди акціонери цього будівельного товариства не давали.
Розмови про необхідність впровадження єдиної скоординованої антикорупційної політики, формування в державі чіткого та узгодженого бачення шляхів подолання такого соціального явища, як корупція, вже набили оскому. Без конкретних дій ця „зубовна напасть” перетвориться на цингу.
Бо перш ніж шукати причини тотальної корупції в недостатності нормативно-правової та інституційної бази, тим, від кого це залежить, нічого не заважає організувати якнайсуворіший контроль за виконанням кожним правоохоронним органом притаманних лише йому функцій і найжорсткішим чином відсікати будь-які спроби дублювання чужих. Кожен має звітувати лише за виконання завдань, покладених на нього ЗАКОНОМ.
Для тих , хто такі умови затято не сприймає, шлях один: на вихід. В то й на вхід на зону… Роздутість штатів силових структур такому підходу лише сприятиме. Бо саме так можна звести до мінімуму кількість тих, хто звик будь-який праведний закон робити неправедним та добирати чесних професіоналів, робота яких буде справді підпорядкована лише державним , а не особистим інтересам. Інакше Україні ще довго прийдеться знаходитися серед країн з найвищим рівнем корупції у світі.